^ Доверху

logo

Перша  письмова згадка про  Лісогірку  в  історичних джерелах  належить до 1392 року, коли  литовський  князь Федір Коріатович передав село польському  шляхтичу   Бедриху. В  кінці  ХV  століття поселення отримало назву  Людвіполь – на честь  Людмили  та Віполя, які кохали один одного. Село Людвіполь  належало до Городка,  в 4  верстах від нього при річці Смотрич. В 1795 році на  березі річки Смотрич  в  Людвіполі  було побудовано  кам’яний   млин, який зберігся до нашого часу і є культурною спадщиною  села. В 1834 році  в селі оселився такий собі міщанин  на ім’я  Гершун. Він досить добре  оволодів  торговельним ремеслом. Створив таку собі  Корчму. Зі всіх  округ  з’їжджалися  до нього за товаром. На прикінці  1846 року  село Людвіполь  змінило назву  на  Гершенівку.Після смерті  міщанина    село Гершенівка   змінило назву на Людвіполь.Постановою Ради Міністрів УРСР в 1934 році була створена  Людвіпольська сільська рада, яка знаходилася за адресою с. Людвіполь Вінницької області Городоцького району.В селі утворено колгосп «Червона Нива». В середині    ХХ  століття, з 1947 року   село отримало назву  Лісогірка.   Сама назва  села складається з двух  слів «ліс»  і «гірка».  Це говорить про те, що тут горбистий рельєф місцевості.Ще досі збереглися старовинні  частини села, такі як: Садиби, Гадовщина, Винниця.

Історія походження   частин села:

Садиби   -  від слова садиба, яка виділялася жителям під забудову;

Винниця  - від слова вино, так як на цьому участку села  колись був винний завод;

Гадовщина-   назва пішла від прізвища одного із  жителів, який жив там сам на околиці села.

В 1947 році Людвіпольська сільська рада переіменована на Лісогірську сільську раду, так як змінилася назва села з Людвіполя на Лісогірку  і знаходилася за адресою село Лісогірка Городоцького району Кам’янець -Подільської області.

В 1953 році Лісогірську сільську раду перенесено  в село Мархлівка  Городоцького району Кам’янець -Подільської області.

В 1954 році колгосп «Червона Нива» переіменовано в колгосп Ім.Дзержинського, який існував до 1 квітня 1960 року.

1 квітня 1960 року колгосп ім..Дзержинського  реорганізовано в відгодівельний пункт.

В селі Лісогірка  знаходиться  панський маєток. В 1816 році   паном  Таратикою  в селі  було збудовано маєток, який отримав назву  «Басарабська  кукурудза». Для того, щоб сховати свою сім’ю від небезпеки, з підвалу  приміщення  було прокопано  підземний хід, який виходив за межі села, в ліс.

Історія Лісогірської гімназії Городоцької міської ради

Історія  школи в с.Лісогірка Городоцького району бере свій початок з 20-х років ХХ ст.. Саме тоді в селі існувало дві школи: польська та українська. В українській школі учні здобували початкову освіту. Навчалися діти в хаті-читальні. Вчителем і керівником школи був тоді Таратика. Імені та по батькові його не пам’ятають навіть старожили. Навчав він дітей до 1927 року.Після цього директором школи став Гримайло Костянтин Григорович, який пропрацював до Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.. Школа в цей період вже стає семирічною. Навчання здійснювалося в приміщенні колишнього панського маєтку.

Під час війни школа не працювала. Після звільнення села від німецько-фашистських загарбників в березні 1944 року школа відновлює свою діяльність. Директором школи став Сисак Зот Дмитрович, який очолював школу до початку 50-х років ХХ ст.. Школа продовжувала бути семирічною. Учні навчалися в двох приміщеннях: колишньому панському маєтку та в приміщенні так званого «гарнізону».З 1952 по 1955 роки директором школи був М.Продивус, колишній військовий льотчик.

До панського  маєтку також  відносився кам’яний млин. Це все, що відомо про будівничого, який звів у Городоцькому районі млин, жорна якого уже третє століття перемелюють зерно, а разом із ним – багаторічну історію села Людвіполь-Лісогірка.

Нині млин майже не працює. Приміщення перебуває на балансі сільської ради, а обладнання в 90-х роках після розвалу місцевого колгоспу взяв в оренду місцевий житель Микола Бутеєць. Він працював  мельником і добре знається на мукомельній справі. Каже, що у попереднього мельника були документи, у яких значилося, що млин збудований у 1795 році. Але імені будівничого не пам’ятає ніхто. Не згадала його навіть найстарша жителька села 96-річна Ольга Карвацька. «Ми жили зовсім близько біля млина – згадує Ольга Іванівна – Малими бігали туди за борошном. Пам’ятаю, тодішній власник, старий і добрий єврей, завжди брав нас на руки, пригощав чимось смачним. Частенько ми збирали муку і носили додому, мама пекла з неї «пляцки». Тепер жінка, тримаючи на руках свого праправнука, згадує ті часи, коли млин ще працював на воді. Заради цього змінили навіть русло річки Смотрич.

За словами Ольги Іванівни, млин перевели на електроенергію у 70-х роках, коли електрика для селян коштувала одну копійку. «Той млин давав борошно найвищого ґатунку, – каже бабця Оля. – Він годував увесь район і навіть область. Працював він повільно, тому в селі завжди були черги із підводами. «Пам’ятаю, поблизу млина жив пес, який час від часу крав з підвод рукавиці, упряж, батоги, і все приносив додому, – згадує жінка. – А ще колись спіймала біля млина величезного коропа, який заплутався у турбіні, що подавала воду до млина». Зі старезним млином пов’язано чимало історій кожної із сімей у Лісогірці. Хтось призначав там побачення, ще хтось прогулював уроки, а ще хтось – навчався людяності. Станіслав Сітарчук згадує, що під час війни у млині господарювали німці, мололи муку для потреб своїх солдатів. «У нас в селі німців було небагато і вони місцевих жителів не ображали, навпаки, більш агресивними були наші люди, – каже Станіслав Йосипович. – Німці тут повністю освоїлися: засівали поля, збирали врожаї, а нашим людям, які працювали на землі, платили високу зарплатню марками». Вони були вихованими, згадує чоловік, людяними, нашим ще вчитися і вчитися від них треба було. Може саме завдяки німцям у нас і зберігся цей млин під час війни, адже вони тримали дисципліну, каже чоловік. «У нас був спеціальний агрегат, який налагоджував механізми на усьому обладнанні, адже воно німецьке, – згадує пан Станіслав. – Саме тому наш млин давав найкращу муку на всю область». Нинішній господар устаткування Микола Бутеєць каже, що мука була найвищого ґатунку і називалася «три нулі мука».

Для того, щоб повернути сьогодні млину минулу славу, потрібно багато грошей. «Нинішнє устаткування годиться хіба що для того, щоб змолоти пшеницю на корм для худоби. А нещодавно, після буревію, який пронісся селом, у млині погоріла уся проводка. Тепер млин годиться хіба що для фотографів чи режисерів для зйомок оригінальної картинки. Бо, якщо дерев’яну підлогу початку минулого століття і кам’яні, майже метрової товщини стіни ще можна десь в області віднайти, то старезне німецьке мукомельне обладнання – це майже унікальний експонат.

На території с. Лісогірка, знаходиться надзвичайна криниця «журавель», з цілющою та охолоджуючою водою. Криницею жителі села користуються до цього часу.

Лісогірка також славиться « Лисою горою», серед густого лісу заховалася  галявина, яку в селі почали називати «лиса гора»

Нижче лисої гори  знаходиться криниця, викопана сім’єю  Мостових, тато та два сина.Криницею користуються і до цього часу.

На теренах Лісогірки вибудувана надзвичайно красива церква.

В с. Лісогірка на той час церкви не було. В 90-х роках  Гайденко Олексій зробив пропозицію, що б була збудована церква і у нашому селі. Цю пропозицію підхопила Антоніна Рудар. Людей об’єднала одна мета. Вони збирали гроші по селу, їздили за розрішенням на будівництво в обласний центр. Де все закінчилося успіхом. З будівництвом також допомагали такі заводи як цукровий, молочний, та цегельний. Перший камінь було заложено 21 листопада, тому і церква зараз носить назву « Церква Архестратига Михаїла».

В 2018 році подвір’я церкви було прикрашене бруківкою, на якій було створений український рослинний орнамент.  Дзвони які звучать під час служби  також там з не давніх пір.

More Joomla Extensions
Copyrigcht © 2013 РБК